Марія Тополя: незламна зв’язкова УПА з Тернопілля

Марія Тополя — ім’я, яке звучить як шепіт вітру серед тополиних гаїв на Чортківщині. За цим псевдонімом ховалася Марія Степанівна Штепа, жінка, чия доля переплелася з найдраматичнішими сторінками української історії XX століття. Народилася вона 13 березня 1925 року в селі Ромашівка, а пішла з життя 1 червня 2020-го в Чорткові, проживши майже ціле століття боротьби, втрат і незламної віри.

Її життя — це не просто біографія. Це жива нитка, що з’єднує підпільну роботу ОУН-УПА, сибірські табори і тиху літературну працю вже у незалежній Україні. Марія Тополя стала символом тих, хто ніколи не згинався під тягарем імперій. Її книги й досі читають ті, хто хоче зрозуміти, якою ціною купувалася свобода на західноукраїнських землях.

У 1942 році, коли їй було лише сімнадцять, вона вже носила в серці присягу. Працювала у райфінвідділі села Білобожниця і водночас передавала повідомлення повстанцям. Саме тоді з’явилося псевдо «Тополя» — струнке, гнучке, як саме дерево, що гнеться, але не ламається.

Молодість у тіні двох окупацій

Ромашівка 1920–1930-х років — це село, де українська мова звучала вдома, а в школі доводилося вчити польську. Марія росла в родині, де пам’ятали про Січових стрільців і мріяли про власну державу. У підлітковому віці вона активно ходила на зібрання «Просвіти». Там читали Шевченка, співали народних пісень і тихо говорили про те, що Україна ще повернеться.

Коли прийшла радянська влада, а потім німці, дівчина вже чітко розуміла: свобода не приходить сама. У 1942-му вона вступила до молодіжної ОУН. А в 1944–1946 роках працювала зв’язковою збройного підпілля на Чортківщині. Її завдання були простими на вигляд і смертельно небезпечними на ділі. Передати записку. Попередити про облаву. Дістати ліки для поранених. Іноді — провести групу лісом так, щоб ніхто не помітив.

Вона знала кожну стежку навколо Білобожниці. Знала, де можна сховатися, а де краще не ходити. Повстанці довіряли їй, бо вона ніколи не зрадила. Навіть коли після арешту 12 грудня 1946 року її били в Чортківському КПЗ, Марія Тополя мовчала. Десять років таборів — ось ціна цього мовчання.

Десять років Мордовії і Челябінська

Спочатку Мордовія, потім Челябінська область. Лісоповал, холод, голод, постійний нагляд. Жінки рубали дерева, тягали колоди, спали в бараках, де взимку стіни покривалися інеєм. Марія згадувала пізніше, як у вагонах, якими везли ув’язнених, помирали діти. Саме ці спогади лягли в основу її книги «Обкрадене дитинство».

Вона витримала. Не зламалася. Не підписала жодного доносу. Коли у 1956–1957 роках почалися реабілітації, вона вже була іншою людиною — із загартованим характером і глибоким розумінням ціни свободи. Повернулася в Україну лише 1968 року. Тоді вже не можна було відкрито говорити про УПА, але Марія Тополя знайшла свій спосіб зберігати пам’ять.

Вона організувала церковний хор у Білобожниці. Репетиції проходили у неї вдома. Співали не лише духовні пісні — інколи між рядками звучали мотиви, які нагадували про минуле. Пізніше ініціювала встановлення пам’ятника жертвам тоталітарного режиму в центрі села і відновлення могили Січового стрільця на місцевому цвинтарі.

Літературний спадок і боротьба за пам’ять

Після повернення Марія Тополя почала писати. Не для слави — для правди. Її книги — це живі свідчення. Ось лише частина з них:

Дані за матеріалами українських біографічних джерел.

Кожна книжка — це не просто текст. Це голоси тих, кого вже немає. Марія Тополя збирала розповіді, фотографії, документи. Вона створила музей політв’язнів і репресованих у приміщенні Бучацького єпархіального управління УГКЦ. Там зберігалися свідчення людей, які пройшли через ту саму систему.

У 2016 році Президент України Петро Порошенко нагородив її орденом княгині Ольги III ступеня. Нагорода знайшла жінку вже у поважному віці. Останні роки вона прожила в притулку Чортківського відділу благодійного фонду «Карітас». Але навіть там продовжувала працювати з документами і спілкуватися з молоддю.

У 2021 році вийшов документальний фільм «Марія» з циклу «Жива УПА». Режисерка Марія Яремчук і співпродюсер Володимир Ханас зняли стрічку, де звучить голос самої героїні. Фільм показували у Львові, Києві, Німеччині, а 2025 року — знову на Тернопільщині до 100-річчя від дня народження.

Марія Тополя не любила пафосу. Вона просто робила свою справу. Передавала правду так, як колись передавала записки в лісі. І саме тому її ім’я досі живе. Не в гучних гаслах, а в тих, хто читає її книжки і розуміє: свобода — це не дарунок. Це щоденна праця і щоденна пам’ять.

Сьогодні, коли ми говоримо про Марію Тополю, ми говоримо про ціле покоління. Про дівчат, які носили під спідницею листівки. Про жінок, які в таборах співали українських пісень. Про тих, хто повернувся і не мовчав. Її тополина постава — пряма, навіть у 95 років — стала символом того, що Україна вміє стояти. І стоятиме.