Марія Тополя: незламна зв’язкова УПА з Чортківщини

Марія Тополя — ім’я, яке звучить як відлуння тернових стежок і шелесту листя під осіннім вітром. Під цим псевдонімом увійшла в історію Марія Степанівна Штепа, жінка, чиє життя стало живою ниткою, що з’єднала роки підпілля, табірні бараки і незалежну Україну. Народилася вона 13 березня 1925 року в селі Ромашівка на Чортківщині, а пішла з життя 1 червня 2020-го в Чорткові, проживши майже ціле століття. Її історія — це не просто біографія. Це свідчення того, як звичайна сільська дівчина стала частиною великої боротьби за свободу.

У 1942 році, коли їй було лише сімнадцять, Марія вступила до молодіжної ОУН. У буремні 1944–1946 роки вона працювала зв’язковою збройного підпілля на Чортківщині. Під псевдонімом Тополя передавала попередження про облави, діставала ліки для поранених, допомагала уникати нерівних боїв. 12 грудня 1946-го її заарештували. Десять років таборів у Мордовії та Челябінській області не зламали її. Повернувшись 1968-го, вона не замовкла — писала книги, створювала музей, виховувала пам’ять.

Марія Тополя довела: справжня сила — не в зброї, а в незламності духу й готовності зберігати правду навіть тоді, коли всі навколо мовчать.

Дитинство і перші кроки в підпіллі

Ромашівка міжвоєнних років — типове галицьке село з польськими школами, «Просвітою» і глибоким почуттям національної гідності. Марія змалку вбирала цю атмосферу. Вона активно ходила на зібрання «Просвіти», читала заборонені книжки, слухала розповіді старших про Січових стрільців. Коли почалася війна, а потім прийшли радянські війська, вибір став очевидним.

У 1942-му вона вже була в лавах молодіжної ОУН. А після 1944-го, працюючи в райфінвідділі села Білобожниця, стала зв’язковою. Її завдання виглядали буденно: передати записку, попередити село про можливу облаву, дістати ліки. Насправді це була робота на межі життя і смерті. Один хибний крок — і не лише вона, а цілі групи повстанців опинялися під ударом.

Вона розповідала пізніше, як одного разу рейдовий рій зайшов до хати відпочити. Сусідка встигла попередити про облаву. Хлопці сховалися на горищі, а Марія зустріла енкаведиста з холодною головою. Той подивився на портупею, що звисала з крісла, і тихо сказав: «Голову надо было забыть, а не это…». Залишив папірець «проверено» і пішов. Тополя витримала.

Арешт, табори і повернення

Арешт 12 грудня 1946 року став початком нового кола пекла. У чортківській катівні її катували, вибивали зуби, але вона не видала нікого. Суд дав десять років. Далі — Мордовія, лісоповал, Челябінська область. Холод, голод, важка праця. Багато хто ламався. Марія трималася.

Вона згадувала пізніше, що навіть у таборах зустрічала людей, у яких під московською шинеллю билося українське серце. Ця фраза стала назвою однієї з її книг. Повернулася додому лише 1968-го. Україна вже була іншою, але пам’ять про тих, хто не повернувся, палахкотіла в ній яскравіше за будь-який вогонь.

У Білобожниці вона організувала церковний хор. Репетиції часто проходили в її хаті. Ініціювала встановлення пам’ятника «Жертвам тоталітарного режиму» в центрі села і відновлення могили Січового стрільця. Це були не гучні акції — тиха, наполеглива робота людини, яка знала ціну кожному імені.

Літературна спадщина і музей пам’яті

Марія Тополя написала понад десять книг. Серед них — «Терниста дорога пам’яті» (2001), «Незрадливий душі оберіг» (2001), «Чотири долі» (2002), «У нев’янучий віночок» (2003), «Хтось розсипав червоні коралі» (2003), «Від тюрми чортківської до сибірської» (2005), «Терновий вінок Ромашівки» (2006), «Пам’ять кличе» (2006), «Прийми їх, Господи Боже, в оселях своїх…» (2007), «Відлетіли ангелятами, з неба світять нам зірками» (2009), «Цей меч зломиться, але не зігнеться ніколи» (2011), «Під московською шинеллю билося українське серце» (2012) і «Обкрадене дитинство» (2016).

Кожна книга — це зібрані свідчення, імена, дати, історії людей, яких уже немає. Вона створювала не просто мемуари. Вона будувала архів живої пам’яті. У приміщенні Бучацького єпархіального управління УГКЦ заснувала музей політв’язнів і репресованих Чортківського району. Туди приходили школярі, студенти, історики. Марія розповідала їм так, ніби події відбулися вчора.

У 2016 році Президент України Петро Порошенко нагородив Марію Степанівну орденом княгині Ольги III ступеня — за особистий внесок у збереження історичної пам’яті та державне будівництво.

Останні роки вона жила в притулку чортківського «Карітасу». Навіть там у її кімнаті стояли книжки, а стіни зберігали фотографії побратимів.

Документальний фільм і сучасна пам’ять

У 2021 році режисерка Марія Яремчук і співпродюсер Володимир Ханас зняли документальну стрічку «Марія» з циклу «Жива УПА». Фільм базується на спогадах самої Тополі та архівних матеріалах. Прем’єри пройшли в Мазурівці, Львові, Києві, а пізніше — навіть у Німеччині. У березні 2025-го, до 100-річчя від дня народження героїні, покази відбулися в Тернопільському державному архіві та інших місцях.

Стрічка повертає глядачам не пафосну легенду, а живу жінку — з її страхами, гумором, упертістю і безмежною любов’ю до України. Марія Тополя не встигла побачити повну прем’єру, але її голос звучить у кадрі. І цього достатньо, щоб нове покоління почуло.

Сьогодні її ім’я звучить на уроках історії, у краєзнавчих дослідженнях, у розмовах про жінок УПА. Тополя стала символом того, що підпілля — це не лише чоловіки зі зброєю. Це й дівчата, які носили повідомлення, ховали поранених, зберігали імена загиблих.

Життя Марії Тополі — це довга, звивиста дорога від ромашівських стежок до чортківської могили в Калинівщині. Вона пройшла її гідно. Не ламалася під тортурами, не замовкала після повернення, не переставала свідчити навіть тоді, коли тіло вже не слухалося. Її книги, музей, фільм і орден — лише зовнішні знаки. Головне — та тиха сила, з якою вона тримала в руках нитку пам’яті і передавала її далі.

У часи, коли знову звучать постріли і знову хтось намагається стерти нашу історію, постать Марії Тополі нагадує: правда не зникає. Вона чекає в книжках, у спогадах, у серцях тих, хто готовий слухати. І поки ми пам’ятаємо таких, як вона, Україна стоїть.